Блог / Стаття 005
Rse Is Overkill. That's the Point. Until It Isn't.
Як я полюбив складні системи, навчився запитувати «навіщо?» й чому все одно не збираюся відмовлятися від амбітних ідей.
GTA VI вже тут. З чим я всіх і вітаю! Ми дожили до цього історичного моменту. 😄
У мене теж є своя черга довгоочікуваних релізів: інструменти Reliverse, платформи Bleverse та агенти Rse. Сьогодні хочу поговорити про останніх — і про те, чому прагнення зробити їх потужними іноді заважає зробити їх зручними.
У цій статті: Я люблю overkill · Маленька проблема, новий інструмент · Коли «зроби безпечно» породжує ще одну систему · Назарів Overkill™: три різновиди · Campaign003: коли я почав казати «ні» · Чому після цього я все одно будую Rse · Що ховається за простим «можна публікувати?» · Як це мало б відчуватися для людини · De-overkill не означає «викинь безпеку» · AI не повинен бути милицею для поганого DX · І все-таки: Rse Is Overkill
Я люблю overkill
Мені подобається думати про інструменти так, ніби одного дня ними користуватимуться мільйони людей. Хоча зараз багатьма з них користуємося переважно я та мої AI-агенти.
Мені цікаво проєктувати бібліотеки, досліджувати незвичні архітектури й уявляти, як невелика ідея може вирости в цілу екосистему.
І я не вважаю це поганим.
Погано стає тоді, коли архітектура для уявного мільйона користувачів не дає першому реальному користувачеві виконати просте завдання.
Особливо коли перший користувач тут я, а мені вже потрібен окремий агент, щоб пояснити, як користуватися власним CLI. 🫠
У попередніх статтях я представив Reliverse, Rse та Bleverse, розповів свою історію, а потім показав, як звичайна публікація коду перетворилася на GR Campaigns. Тепер хочу розібратися з однією суперечністю: як зберегти великі амбіції, не змушуючи людину щодня страждати від їхньої складності?
Маленька проблема, новий інструмент
У мене давно є звичка створювати інструменти для інструментів.
Хотів красивішого виводу в консоль? З'являлися експерименти з власною бібліотекою.
Хотів збирати й публікувати бібліотеки без рутини? Починав створювати CLI.
Хотів зручніше будувати CLI? Виростала система команд і промптів.
Хотів, щоб інструментами користувалися AI-агенти? З'являлися нові ідеї для їхнього середовища.
І це лише коротка версія Article 002.
Але заради справедливості: цей синдром існував задовго до coding agents. У Relivator 2023 року я намагався вмістити в один Next.js starter різні бази даних, ORM, системи авторизації та UI-інструменти. У версії 1.2.6 за 2024 рік package.json уже нагадував панель керування невеликим космічним кораблем: команди для міграцій, перевірок, збірок, оновлень, очищення й ще десятка варіантів тих самих операцій.
Паралельно змінювався CLI: березень 2024-го, Go; квітень, TypeScript і Bun; пізніше нові експерименти з Go та Rust і рішення прибрати їх із тодішнього Rse в жовтні 2025-го. Це не універсальне правило «Bun хороший, усе інше погане». Це сліди моїх спроб знайти межу між корисними можливостями й вартістю їхньої підтримки.
Раніше масштаб експериментів хоча б обмежувався тим, скільки коду я встигав написати сам. А потім з'явилися сучасні coding agents.
Раптом майже кожну ідею можна було довести до прототипу значно швидше. Я приходив у ChatGPT із приблизною думкою, обговорював її, перевіряв слабкі місця, а з Codex або через Zed переходив до реального коду.
Це досі один із моїх улюблених способів працювати.
У старій статті про Reliverse CLI я навіть описував налаштування scriptsBehavior: autoYes як yolo mode. Хотілося, щоб інструмент сам розбирався з рутиною. Ідея автоматизації досі мені близька, але тепер я набагато чіткіше бачу різницю між безпечним локальним форматуванням і, скажімо, видаленням файлів чи публікацією в production. Старий текст був радше обіцянкою можливостей, ніж доказом, що всі вони тоді працювали бездоганно.
Але ми з агентами іноді нагадували команду людей, які страшенно люблять придумувати нові системи й не завжди вміють зупинитися.
Коли «зроби безпечно» породжує ще одну систему
Я міг сказати агенту: «Зроби так, щоб секрети зберігалися справді безпечно».
Це нормальне прохання. Проблема в тому, що без чітко окресленого сценарію воно може породити дедалі більше шарів, політик, контрактів і життєвих циклів. Кожен наступний шар виглядає обґрунтованим, якщо розглядати його окремо.
А потім раптом для одного реального завдання потрібно розуміти всю цю конструкцію.
Схожі речі траплялися з тестами. Іноді агент створював стільки перевірок, що зміна напису Technical Details на Technical details ставала проблемою серйознішою за неперевірену поведінку функції.
Бували specs на тисячі рядків, великі dependency closures та абстракції без першого реального споживача.
І найкумедніше, що я часто сам схвалював ці рішення. Бо вони були цікавими.
А потім приходив час цим користуватися.
Назарів Overkill™: три різновиди
Згодом я почав розрізняти три різні випадки.
Корисна складність. Якщо агент може видаляти файли, змінювати production-конфігурацію або публікувати код, не можна покладатися лише на його добре сформульований промпт. Тут потрібні реальні межі доступу, перевірки й можливість відмовити в операції.
Зайва складність. Додаткова абстракція не дає нових гарантій і не вирішує нову задачу, але змушує підтримувати ще один набір API, конфігурацій та документації.
Передчасна складність. Я можу уявити сценарій із повноцінною віртуальною файловою системою, універсальним gateway або величезним фреймворком симуляцій. Можливо, колись усе це буде потрібно. Але якщо немає навіть одного сценарію, який сьогодні без цього не працює, чому ми вже зобов'язані це будувати?
Наприклад, я хочу добре ізолювати файлові операції агентів. Але для цього не обов'язково одразу створювати OS-mounted VFS через FUSE. Або хочу перевіряти ризикові дії до виконання, але не обов'язково будувати симулятор усього комп'ютера.
Так у мене з'явилося правило:
Думай на десять років уперед. Реалізовуй на один реальний сценарій наперед.
Звучить просто. Виконувати набагато важче.
Campaign003: коли я почав казати «ні»
Під час перших GR Campaigns ми з агентами багато працювали з репозиторіями, перевірками, повноваженнями та публікацією. Я хотів робити це контрольовано: зміни треба підготувати, дозволити й перевірити результат.
Але після Campaign003 одна річ почала дратувати мене особливо сильно.
Замість підтримуваної команди для чергової операції агент міг запропонувати тимчасовий скрипт. У ньому були конкретні шляхи, назви файлів, параметри середовища та внутрішня логіка, яку мені залишалося прийняти на віру.
І я подумав:
Стривай. Я будую developer tools. Чому для роботи з моїми developer tools мені щоразу потрібен новий одноразовий скрипт?
Зрештою почав відповідати приблизно так:
«Я відмовляюся запускати цю hardcoded команду з temp-скрипта. Зроби нормальний DX у відповідному CLI».
Це не війна із shell scripts. Якби мені потрібно було разово перейменувати п'ять файлів у власній чернетці, писати заради цього нову CLI-команду могло б бути чистим overkill. Для досліджень і справді разової роботи скрипти чудові. Але повторювана, важлива операція з визначеними повноваженнями заслуговує на підтримуваний інтерфейс.
Причому не команду, яка лише ховає той самий небезпечний скрипт. Мені потрібні зрозумілі параметри, перевірка передумов, належна авторизація, нормальні помилки й підтвердження результату.
Іноді агенту доводилося написати більше коду. Зате наступного разу не потрібно було вигадувати ту саму операцію заново.
Ось тоді я особливо чітко побачив різницю між автоматизацією однієї задачі та створенням інструмента для цілого класу задач.
Чому після цього я все одно будую Rse
Логічно було б очікувати, що після такого досвіду я вирішу зробити найпростіший CLI у світі, викину всі gateways і більше ніколи не говоритиму про агентів.
Але ні. 😄
Я хочу, щоб Rse допомагав людям працювати з файлами, проєктами, інструментами, застосунками та сервісами, а не лише розмовляти про них. Щоб можна було користуватися власним комп'ютером і даними як повноцінною відправною точкою, вибирати AI-провайдерів та за потреби залучати інших агентів.
І при цьому не вручати кожному плагіну ключі від усієї системи.
Уявімо просте завдання: я прошу Rse перевірити проєкт, виправити помилки й підготувати зміни до публікації.
Він може читати потрібні файли, запускати дозволені тести, змінювати код у межах робочого простору та показати мені результат. Але підготувати зміни не означає отримати право їх запушити. Для публікації можуть знадобитися інші повноваження й моє підтвердження.
Саме заради таких відмінностей я й готовий залишити складність усередині системи.
Що ховається за простим «можна публікувати?»
У Reliverse я розвиваю кілька окремих понять. Не для того, щоб людина заучувала їх перед запуском Rse, а щоб різні інструменти не вигадували власні несумісні правила доступу.
Caps описують, які операції система взагалі вміє виконувати. Тут є важлива різниця між трьома станами: можливість існує (available), увімкнена в цьому середовищі (enabled) і дозволена конкретному учаснику для конкретного ресурсу (authorized).
Gatehouse відповідає за межу авторизації: хто просить про дію, що саме хоче зробити, від чийого імені й за яких умов. Модель може запропонувати push, але це ще не дозвіл виконати push. Для чутливої дії може знадобитися окреме підтвердження з чіткими межами, а не абстрактне «дозволити все на пів години».
UF (RVS User Framework) пов'язаний з ідентичністю учасників і делегуванням. Бо агент, який діє від мого імені, не стає мною. Якщо він залучає іншого агента або сервіс, важливо розуміти, хто виконує дію й звідки взялися повноваження.
Rse Gateway потрібен для сценаріїв взаємодії з іншими процесами й системами. Він спирається на спільні механізми RVS Gateway Framework; зв'язність і виконання мають власні відповідальні частини, зокрема RVS Network, RVS та providers. Але gateway не повинен ставати обов'язковим фоновим сервером, без якого не можна прочитати локальний файл.
Це короткий опис напряму, а не обіцянка, що кожен задуманий сценарій уже працює end-to-end у публічному Rse.
І якщо тобі нецікаві ці назви, усе гаразд. Для нормальної роботи ти не повинен їх знати.
Як це мало б відчуватися для людини
Мені подобається уявляти приблизно таку взаємодію:
Я: «Перевір проєкт, виправ проблеми та підготуй зміни до публікації».
Rse: «Знайшов кілька проблем, виправив їх і запустив доступні перевірки. Ось зміни й результати. Для публікації потрібне твоє підтвердження».
Я: «Покажи, що саме буде опубліковано».
Rse: «Ось diff, результати перевірок і те, що ще не вдалося підтвердити».
Я: «Гаразд, публікуй».
І після цього система повинна виконати тільки дозволену операцію та перевірити, чи досягнуто потрібного результату. Бо локальний commit і публікація на GitHub, як я вже навчився, зовсім не одне й те саме.
Так, за кількома людськими репліками може ховатися чимало технічної роботи. Але людина не повинна ставати диспетчером кожного внутрішнього компонента.
І це поки опис бажаного досвіду. Частина контрактів і окремих workflows уже існує, але всю таку взаємодію ще не можна чесно назвати завершеним універсальним продуктом.
De-overkill не означає «викинь безпеку»
Коли я почав серйозніше спрощувати системи, з'явилася протилежна небезпека: можна так захопитися видаленням шарів, що прибрати й корисні гарантії.
Якщо authorization wrapper нічого не додає до вже наявної перевірки, його можна переглянути. Якщо ж він є єдиним місцем, де реально перевіряють право на небезпечну дію, просто видалити його заради меншої кількості коду буде поганою ідеєю.
Те саме з isolation, receipts, remote readback і відновленням після помилок. Я не прагну найменшої кількості рядків за будь-яку ціну. Я прагну найменшої кількості необґрунтованої складності.
Я навіть оформив ці міркування в окремий skill: .agents/skills/avoid-overengineering/SKILL.md. Його сенс не в тому, щоб завжди обирати найкоротше рішення. Перед новим шаром я хочу почути прості відповіді:
- Який конкретний сценарій він покращує?
- Що зламається або стане небезпечним, якщо його не буде?
- Чи немає вже підтримуваного способу зробити те саме?
- Чи можна додати потрібну гарантію без нової великої підсистеми?
Кожен новий шар має заслужити своє існування.
Не красивою назвою. Не можливістю стати в пригоді через десять років. І точно не тим, що AI може написати його за п'ять хвилин.
AI не повинен бути милицею для поганого DX
Є ще одна пастка, яку я почав помічати.
AI здатний працювати навіть із поганими інструментами. Прочитає документацію, знайде приховані параметри, напише скрипт, обійде дивне API й якось доведе задачу до кінця.
Круто. Але це може приховати справжню проблему.
Якщо агенту щоразу доводиться досліджувати внутрішні файли й вигадувати нову послідовність команд для стандартної операції, можливо, нам потрібна не розумніша модель, а кращий інтерфейс самого інструмента.
Тому я хочу, щоб Reliverse залишався корисним без AI, а Rse не робив модель обов'язковою для кожної дрібниці. Історія власних інструментів навчила мене ще одного: не кожен біль потребує нового фреймворку. Іноді достатньо кращої команди, зрозумілішого повідомлення про помилку або можливості спокійно замінити одну залежність іншою.
У старому есе про JavaScript-інструменти я вже ставив схоже запитання: скільки коштує перехід на новий інструмент? Інколи ясне повідомлення про помилку, сумісність чи нормальний шлях міграції цінніші за ще один красивий benchmark. Пізніше хочу поговорити про це окремо, зокрема на прикладі пакетних менеджерів.
Хороший CLI має бути хорошим CLI. Хороший API має бути хорошим API. А агент нехай розширює їхні можливості, не виправдовуючи їхню незручність.
І все-таки: Rse Is Overkill
Так, у певному сенсі Rse залишається overkill. Я хочу, щоб він колись поєднував прості локальні задачі зі складнішими сценаріями, різними моделями, машинами, сервісами та делегуванням повноважень.
Але тепер у мене є чіткіша межа.
Думай на десять років уперед. Реалізовуй на один реальний сценарій наперед.
Не кожна уявна можливість заслуговує на реалізацію сьогодні. А ті, що справді потрібні, не повинні робити найпростіші дії нестерпними.
У дитинстві я створював власні світи в GTA й вигадував інтернет із папок. Пізніше відкрив програмування як спосіб перетворювати ідеї на речі, з якими можна взаємодіяти. Зараз роблю приблизно те саме, тільки інструменти потужніші, а AI допомагає встигати значно більше.
І я дедалі більше переконуюся, що сила цих систем не в кількості складності, яку вони здатні створити.
А в тому, скільки складності вони можуть узяти на себе, щоб у людини залишилося більше свободи творити.
Це стосується Rse, Reliverse і, зрештою, всього Bleverse. Бо люди приходять не заради моїх контрактів, gateway чи красивих назв. Вони приходять зробити щось своє.
Overkill on the inside. Simplicity on the outside. 🜂
Автор: blefnk · Мова: Українська · Серія: Introducing Bleverse